Грізні роки Великої Вітчизняної війни відходять в історію. Шістдесят шість років пройшло з того часу, та пам'ять людська не забуває нічого. Відзначаючи цю дату, населення Шепетівщини не тільки віддає належне поколінню воєнної епохи, його відданості Батьківщині, ратному і трудовому подвигу, а й нагадує про величезний вклад українського народу у Перемогу, про відвернення смертельної загрози не тільки для нашої Вітчизни, а й світової цивілізації. Війна проти німецького фашизму була визвольною, священною. Священним був кожний день цієї війни – і дні важливих оборонних боїв, і дні переможного наступу. Ніщо не могло похитнути всенародну, священну любов до рідної землі і готовність захистити її навіть ціною власного життя. Переслідуючи фашистські полчища, в другій половині грудня 1942 року війська Південно-Західного фронту і лівого крила Воронезького фронту з боями підійшли до території України. Зоря визволення прийшла й на українську землю. 18 грудня 1942 року було вибито гітлерівців із села Півнівка Луганської області. Майже два роки велись бої за визволення України. Перемога над фашистською Німеччиною складалась із цілої низки великих і малих перемог… Визволення Поділля розпочалося в 1944 році і вже в січні були визволенні районні центри Плужне, Берездів, Славута. На підступах до Шепетівки ворог зосередив значні сили. Він намагався будь-що втримати цей важливий стратегічний центр. За 952 дні фашистської окупації в місті було знищено близько 10 тисяч мирного населення, насильно вивезено у гітлерівську Німеччину 273 юнаків та дівчат. На околиці міста знаходився табір для військовополонених, в якому було закатовано 20 тисяч солдатів і офіцерів. Окупанти зруйнували всі промислові підприємства, 1908 будинків, будинок культури, будинок піонерів, краєзнавчий музей, школи, бібліотеки, повністю був зруйнований залізничний вузол, вокзал. Та шепетівчани, не дивлячись ні на які звірства, вистояли, з великою надією чекали на воїнів – визволителів. Вже 7 січня 1944 року льотчики 525 штурмового авіаполку здійснили розвідувальний виліт, внаслідок якого було виявлено німецький аеродром в районі с.Судилкова та велике скупчення військових ешелонів противника на станції Шепетівка. Повернувшись на свій аеродром, командир літака Долгов доповів командиру авіаполку майору М.Єфремову дані розвідки. Після узгодження з командуванням фронту екіпаж Долгова разом з сімома екіпажами добровольців вилетів на штурм залізничного вузла ст.Шепетівка. Повітряним стрільцем на літаку Долгова був І.Ковальов. До складу групи входили екіпажі лейтенанта І.Ухабова, молодших лейтенантів Г. Пастухова, Н. Родіна, Л. Брескаленка, О.Косолапова та заступника командира полку майора І. Шаронова. Не зважаючи на нельотну погоду, всі літаки в призначений час вийшли у район станції Шепетівка. Для забезпечення несподіваності Долгов у першому своєму вильоті заходив на станцію з тилу, а цього разу вивів групу на станцію з іншого боку. Внаслідок цього маневру зенітний вогонь німці відкрили з запізненням, але їм вдалося пошкодити літак майора І. Шаронова. Досвідчений пілот зумів перелетіти на палаючому літаку через лінію фронту і зробити вимушену посадку на своїй території. Наслідки нальоту на станцію Шепетівка пілоти змогли оцінити орієнтовно і доповіли командуванню про знищення трьох ешелонів. Лише через три місяці, після звільнення Шепетівки, було з’ясовано, що внаслідок нальоту штурмовиків вибухнуло три вагони з толом і було знищено 14 ешелонів. Із 21 залізничної колії німці зуміли відновити лише одну. Залізничний вузол практично перестав існувати. Це підтвердили й німецькі солдати, які в першій половині січня 1944 року, під час бойових дій в районі станції Майдан-Вила та с.Михайлючки, здалися в полон. Один із солдатів 282 –го німецького маршового батальйону Генріх Л. розповідав: «У перших числах січня ми прибули в Шепетівку. Того дня російська авіація зробила нальот на станцію. Від прямого влучення бомби вибухнув ешелон з боєприпасами. Ешелону з танками, який стояв поруч, було завдано великих пошкоджень. Дуже потерпів і наш маршовий батальйон . Він втратив кілька десятків солдатів убитими і понад 150 пораненими. Решта солдатів розбіглась хто-куди. Лише через три дні їх вдалося зібрати». Всі учасники нальоту були нагороджені орденами Червоного прапора, їм присвоєно чергові військові звання. А капітана І. Долгова ще й нагороджено орденом Суворова 3-го ступеня. Про цю перемогу згадує маршал авіації С. Красовський в своїй книзі: «Нанесений групою Долгова удар по залізничній станції Шепетівка ввійшов в історію Великої Вітчизняної війни, як один із яскравих прикладів високої результативності дій штурмовиків». На початку січня 1944 року радянські війська розпочали визволення населених пунктів Шепетівського району. Наступ Червоної Армії здійснювався по трьох напрямках: 148-а стрілецька дивізія наступала з боку смт. Баранівка Житомирської області і 14 січня, після дводенного бою, було визволено с. Михайлючку, с.Корчик, а 27 січня – с.Климентовичі. Підрозділи 322-ї і 351-ї стрілецьких дивізій 8-10 січня визволили села Поляну, Жолудки, Новичі, але, зустрівши шалений опір німецьких військ в районі сіл Хролина, Травлина, В.Медведівки, змушені були уповільнити свої наступальні дії. Бої набули затяжного характеру і тривали майже місяць. Окремі населені пункти неодноразово переходили з рук в руки. У цей час, 12 січня, 12-а танкова бригада полковника Душака несподівано завдала удару по німецьких військах в районі Любара, прорвала ворожу оборону і увірвалась в смт. Гриців. Проте успіх танкістів не було підтримано іншими військовими підрозділами і вони були оточені німецькими військами. Зазнаючи значних втрат 12-а танкова бригада 18 січня прорвала кільце оточення в районі с. Велика Шкарівка і відійшла в район розташування радянських військ. 27 січня 1944 року розпочалася Луцько-Ровенська наступальна операція І-го Українського фронту. Передбачався вихід радянських військ у смузі 18-го стрілецького корпусу генерала І. М. Афоніна на лінію Пліщин – Плесна – Красносілка - Велика Медведівка. Однак на початку цієї операції ворог встиг зосередити в Шепетівці 96-у, 291-у піхотні та 7-у танкові дивізії. Крім польових військ тут зосередились есесівські та поліцейські підрозділи, а також батальйон, так званих «охоронних військ», солдатам якого було наказано стріляти в кожного, хто самовільно залишить передову. Полонені гітлерівці потім розповідали, що командуючий німецькою 291-ю піхотною дивізією зробив попередження своїм солдатам в такій формі: «Або смерть у Шепетівці, або розстріл у Городищі»(тут знаходився штаб німецьких військ). Завдання оволодіти Шепетівкою і її важливим залізничним вузлом нашим командуванням покладалося лише на 148-у Чернігівську стрілецьку дивізію(командир генерал-майор Міщенко А.А.) і один полк 226-ї Глухівсько-київської стрілецької дивізії(Командир полковник Петренко В.Я.). Два танкові корпуси, виділені для 60-ї армії, в той час діяли в інших напрямках. Усі найближчі населені пункти та околиці міста німці належно укріпили. У самій Шепетівці багатоповерхові будинки були підготовлені до оборони. Особливо було укріплено Будинок Червоної Армії і військове містечко у центрі міста. 27 січня, о 22 годині,після тяжких боїв за с.Климентовичі, зі штабу 148-ї стрілецької дивізії, який знаходився в с. Конотоп, поступив наказ терміново виступати на Шепетівку. Піхотні підрозділи 654-го і 496-го полків, переслідуючи відступаючих німців, наблизились до північно-західної околиці міста і одразу її штурмують. Першою у місто увійшла 288-а армійська штрафна рота. Німці не чекали такого перебігу подій, і станом на п’яту годину ранку 288-а армійська штрафна рота та окремі підрозділи 654-го стрілецького полку закріпились у районі машино-тракторної станції та цукрокомбінату. До самого світанку ці підрозділи вели перестрілку з німецькими військами, але активних бойових дій не проводили. Інші підрозділи 148-ї стрілецької дивізії у Шепетівку не увійшли, а залишилися на її північній околиці, в районі залізничного вузла. До 10-ї години ранку ворог особливої активності не виявляв. В місті в цей час знаходилися незначні піхотні підрозділи, а артилерійських і мінометних частин не було. Німці, оговтавшись від нічного шоку, підтягнули укомплектовані резерви із Городища та Плесни та розпочали наступальні бойові дії. Посилюючи вогняну міць, вони шквальним вогнем почали тіснити підрозділи 288-ї армійської штрафної роти та 654-го стрілецького полку, одночасно вражаючи шляхи підвозу боєприпасів. Розпочався жорстокий кровопролитний бій. Ворог, не рахуючись з великими втратами, уперто наступав на бойові порядки 288-ї армійської штрафної роти та 654-го стрілецького полку. Особливою упертістю відзначався офіцерський штрафний батальйон гітлерівців. В цей час, на території військового містечка, батальйон 654-го стрілецького полку було блоковано, а командира батальйону капітана Стукача – тяжко поранено. Перебуваючи в оточенні, бійці мужньо відбивали атаки противника. На допомогу батальйону командир полку наказав уночі пробитися автоматникам взводу, яким командувала Марія Щербак. Бійці виконали наказ: з боєм вийшли з оточення і винесли пораненого комбата. Взвод молодшого лейтенанта Яковлєва вранці 28 січня дійшов до району цукрового комбінату, але був атакований німцями, яких підтримували танки. Відступивши до хлібозаводу, бійці зайняли оборону на другому поверсі приміщення підприємства. Протягом дня тривав бій. Німці з польського кладовища вели інтенсивний вогонь по будівлі хлібозаводу. Незабаром їм на допомогу підійшли танки. Від їх пострілів взвод радянських бійців зазнав втрат. Підбивши один танк і користуючись тим, що настала темрява, вони відійшли до залізничної станції і повернулися в район розташування полку. Станом на 15 годину підрозділи радянської армії були витіснені до північної околиці міста, у район залізничної станції. Проте тут ворога зустріли наші артилеристи, які своїм вогнем зупинили наступ, а залп 98-го мінометного полку поставив крапку на наступі німців того дня. На світанку 29 січня противник відкрив шквал вогню по передньому краю оборони 148-ї стрілецької дивізії, маючи за мету зламати її оборону. Проте через вогонь артилерії і «катюш» німці змушені були відступити. Згодом протягом дня вони продовжували атакувати підрозділи 148-ї стрілецької дивізії, яка надійно тримала оборону на лінії залізничного вузла станції Шепетівка. В цей час у військове містечко в центрі міста увірвався взвод 507-го стрілецького полку під командуванням лейтенанта Козлова. Бійці взводу увірвалися на позиції оборони німців та нав’язали їм рукопашний бій. Ворог не витримав натиску і відступив. У цьому бою лейтенант Козлов загинув. За мужність та героїзм він посмертно був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. Не допоміг німцям і бронепоїзд, який вони направили зі станції Шепетівка-Подільська. Коли він наблизився до Шепетівки, у районі теперішнього паливного складу, то був знешкоджений вогнем артилерії та зусиллям саперів. Також, у перші дні наступу, підрозділи 351-ї та 322-ї стрілецьких дивізій, які наступали зі сходу, просунулись на 8-10 кілометрів і звільнили с. Судилків. Відчуваючи загрозу своїм військам у районі Шепетівки німці силами 7-ї танкової та 291-ї піхотної дивізій перейшли у наступ і потіснили підрозділи 351-ї та 322-ї стрілецьких дивізій і знову зайняли Судилків. Проте при допомозі 25-го танкового корпусу становище було відновлено, і Судилків знову було звільнено. В боях за с. Судилків та Шепетівку відзначився наводчик протитанкової гармати 1646 винищувального протитанкового артилерійського полку 60-ї Армії рядовий Сидоров Дмитро Степанович. 29 січня 1944 року в районі с. Судилків він зі своєю обслугою зайняв вогневу позицію на південній околиці села в садку. Бій почався вранці. На позицію Сидорова йшли десять ворожих танків. Попереду «тигри», слідом середні танки, за ними автоматники. Німці розробили тактику лобової атаки: коли горіли передні танки, їх обходили інші, намагаючись проскочити траншеї. Снаряд за снарядом посилав Сидоров по ворогу. 4 танки підбив, та фашисти почали обходити його, відкриваючи шквальний вогонь з гармат та кулеметів. Але й це не допомогло – обслуга залишилася на своєму місці. Сидоров знову вдарив бронебійним снарядом по головному танку і той загорівся. Гітлерівці відступили. Після полудня бій розгорнувся з новою силою. І знову підбито танк – шостий. Та з-за нього вийшов ще один «тигр» і відкрив вогонь. Сидорова поранило в ногу і відкинуло на бруствер окопу. «Тигр» грізно наближався. Зібравши останні сили Дмитро дотягується до гармати і вистрілює. Не бачив він, як запалала громада з фашистським хрестом. Це був сьомий танк, знищений Сидоровим на південній околиці Судилкова. 23 вересня 1944 року за цей бій Сидоров Дмитро Степанович посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Похований він в с. Судилків. З 29 січня по 9 лютого бої мали місцеве значення. В цих боях відзначився Герой Радянського Союзу Андрій Іванович Пономарчук. На фронті він був з 1941 року. В лютому 1944 року опинився під Шепетівкою. Ранок 7 лютого він зустрів на східній околиці міста. Ворог вперто противився наступаючим танкам та піхоті. Рота Пономарчука надійно закріпилася в захоплених траншеях недалеко від військових казарм, де укрилися гітлерівці. Позиції полку атакували літаками, танками, піхотою. Три могутні контратаки відбила рота Пономарчука. Та коли німці посунули на позиції в четвертий раз, Пономарчук вирішив підняти свою роту в наступ. Ворог не чекав такого могутнього удару і мусів відступити, втративши більше 50 чоловік. А Пономарчук зі своєю ротою увірвався на територію казарм і закріпився там. Вслід за ним піднялися в атаку і інші підрозділи полку. Східна околиця міста була очищена від ворога. Але в розпал бою в казармах Герой Радянського Союзу Пономарчук був смертельно поранений. В боях за Шепетівку здійснив подвиг командир мінометного взводу лейтенант Василь Семенович Пантєлєєв. В лютневі дні він корегував боєм радянської артилерії. В критичну хвилину бою, він, ризикуючи життям, визвав вогонь артилерії на себе і цим самим врятував життя своїм бойовим побратимам. За цей подвиг Пантєлєєв Василь Семенович був нагороджений орденом Червоної Зірки. Кулеметники, брати Ничипір і Дмитро Турівці з 496-го стрілецького полку, під ворожими кулями і вибухами мін пробрались в будівлю колишнього гуртожитку, витягнули на дах кулемет і відкрили вогонь. Під його прикриттям взвод увірвався до будинку і вибив звідти гітлерівців. Було знищене 40 фашистів. Командир 1-го батальйону 654-го стрілецького полку Путилін і шестеро бійців потрапили в оточення у триповерховому будинку. Відстрілюючись, вони залишили ворогу перший, другий, потім і третій поверх і зайняли оборону даху. Фашисти вимагали здатися у полон, на що Путилін відповів вимогою самим фашистам скласти зброю. Тоді гітлерівці облили вхід на дах бензином і підпалили. Командир наказав різати шинелі, із шматків зв’язали мотузку, і один за другим бійці спустились на землю. Відстрілюючись, вийшли з оточення. У цьому бою капітан Путилін знищив 8 гітлерівців. Мужність і винахідливість виявив рядовий 6-ї стрілецької роти Саханович. Кулеметний вогонь із фашистського дзоту не давав роті піднятись в атаку. Комбат капітан К.А. Моргунов наказав знищити дзот. Тоді Саханович кинув гранати і в обхід побіг до дзоту, стрімко увірвався всередину, знищив ворожий кулемет і взяв у полон 5 німців. Мужність і стійкість виявляли й артилеристи. Командир батареї 226-го окремого протитанкового дивізіону Віктор Вєніков вів вогонь по німецьких танках. Коли загинули всі бійці обслуги, він сам продовжував бій. Його двічі контузило, але він вів вогонь до того часу, поки танки не відійшли. Аналізуючи бої за визволення Шепетівки, військова рада 60-ї армії приймає рішення про зміну тактики удару по Шепетівці. Цього разу завдання визволити Шепетівку одержали всі три стрілецькі дивізії 18-го стрілецького корпусу(командир генерал-майор Афонін Іван Михайлович) – 148-а(командир генерал Міщенко Андрій Авксентійович), замість 322-ї стрілецької дивізії, яка зазнала значних втрат в боях за села Хролин, Травлин, Судилків, увели в бій 280-у(командир генерал-майор Голосов Дмитро Миколайович) і 351-а(командир генерал-майор Козик Омелян Васильович),частина сил 226 стрілецької дивізії(командир полковник Петренко Василь Якович) 23-го стрілецького корпусу. Пізніше командуючий 60-ї армії І.Д. Черняховський наказує 4 гвардійському танковому корпусу(командир генерал-лейтенант Полубояров Павло Павлович), в складі якого були 12 танкова бригада(ком. полковник Душак Микола Григорович), 13-а танкова бригада(ком. полковник Бауков Леонід Іванович), 14-а танкова бригада(ком. майор Петров Веніамін Іванович), 56-а танкова бригада( ком. полковник Новохатько Михайло Степанович), залишити частину сил під Любаром, а головними силами здійснити перехід у район Судилкова і розпочати підготовку до наступу на Шепетівку разом із частинами 18-го стрілецького корпусу. Також визволяли Шепетівку 1889 самохідний гарматний полк(ком. підполковник Скорняков Іван Іванович), 37 та 49 окремі дивізіони бронепоїздів(ком. капітан Шевченко Данило Максимович та капітан Зайченко), І гв. Гарматна дивізія прориву(ком. генерал-майор Волчек Аркадій Миколайович) у складі: 2 гв. Габр (ком. полковник Телєгін Олексій Іванович), 3 гв. Лабр(ком. полковник Жагала Віктор Макарович), 98 мінометний полк.(ком. полковник Хихонов Юхим Георгійович) та 5-й авіаційний авіаполк. Змінена була й тактика наступу. Якщо раніше війська наступали прямо на Шепетівку, то зараз було поставлено завдання оточити противника в місті, а потім знищити його. Шостого лютого передова колона 4-го танкового корпусу несподівано з’явилася під Хролином і Травлином. Німці, помітивши її, зразу ж атакували. Проте 13-й танковий батальйон, який рухався попереду колони, з ходу розгорнувся у бойовий порядок, разом з десантниками атакував німців. Внаслідок швидкого зустрічного бою танкісти увірвались в Судилків і звільнили село. Вийшовши на його західну околицю, вони разом із підрозділами 351-ї та 280-ї стрілецьких дивізій зайняли оборону і почали підготовку до штурму Шепетівки. Протягом 6 днів вивчався характер місцевості, з’ясовувалось розташування угруповань німців, найбільш вразливі місця оборони ворога. Начальник розвідки 13-го танкового батальйону майор Тарасов неодноразово організовував вихід розвідників бригади у тил ворога. Проаналізувавши усі дані, генерал П.П. Полубояров приймає рішення: силами 13-ї та 14-ї танкових бригад у взаємодії з 56-ю танковою бригадою та підрозділами 351-ї, 280-ї та 148-ї стрілецьких дивізій обійти Шепетівку з північного заходу і південного заходу. 12-а танкова бригада залишалась у резерві, їй потрібно було надати підтримку тим частинам корпусу, які досягнуть найбільших успіхів. Таким чином, штурм Шепетівки планувався здійснити нанесенням сконцентрованих ударів силами танкових та стрілецьких підрозділів одночасно у трьох напрямках, маючи на меті розчленити німецький гарнізон Шепетівки на окремі частини та знищити його. Рішення генерала П.П. Полубоярова було підтримане командуючим 60-ї армії І.Д. Черняховським. Штурм Шепетівки було призначено на 10 лютого 1944 року. Дев’ятого лютого частини 4-го танкового корпусу зайняли вихідні позиції: 13-й танковий батальйон – у районі с. Судилкова, 14-й танковий батальйон – у район с. Лозичного. Десятого лютого о 9 годині 30 хвилин розпочалась артилерійська підготовка, яка тривала близько 30 хвилин, і війська пішли вперед. Об 11 годині зусиллями танкістів і десантників у взаємодії з підрозділами 280-ї стрілецької дивізії оборону німців було прорвано поблизу північно-східної околиці міста, а також біля с. Судилків. Опівдні танкісти вийшли в район МТС, де наштовхнулись на заміноване поле. Після його розмінування танки попрямували в центр міста. Німці посилили вогонь. Але маневруючи і стріляючи на ходу танкісти на великій швидкості проскочили через парк і вийшли в центр міста. Слідом за ними прорвались й інші танки. Серед них був і екіпаж танка шепетівчанина К. Болтромюка. Тепер танкісти 13-ї бригади вели бої по вулицях Островського, К. Маркса, Славутській. Внаслідок цього окремі танкові екіпажі цієї бригади вийшли в район залізничного вузла, де зустрілись з частинами 148-ї стрілецької дивізії. Маючи намір зберегти частину своїх сил, німці почали виводити з міста залишки своїх військ, але це їм не вдалося. Танкісти у взаємодії з підрозділами 280-ї стрілецької дивізії вийшли в район міського кладовища і перекрили шлях відступу на Городище. Підрозділи 148-ї стрілецької дивізії також вийшли в район цукрокомбінату і заблокували дорогу на Ізяслав. Отож гітлерівські війська потрапили в оточення. Німці спробували допомогти оточеним у Шепетівці військам. Під вечір 10 лютого вони завдавали контрудару по радянських військах з боку с. Плесни. Проте усі їхні атаки було відбиті. В обхід Шепетівки з заходу розпочали наступ 507-й та 645-й полки 148-ї стрілецької дивізії. У цей же час 226-а стрілецька дивізія нанесла удар з боку села Кам’янки у напрямку Пліщина, Радошівки, Ізяслава. Опівдні, звільнивши с. Красносілку, полки 280-ї стрілецької дивізії вийшли на південну околицю Шепетівки, де з’єдналися з 507-м, 645-м, 496-м полками 148-ї стрілецької дивізії. Також успіху досягла 351-а стрілецька дивізія, яка при підтримці 56-ї танкової бригади заволоділа с. Лозичним. Другу половину дня 10 лютого і всю ніч 11 лютого на лінії фронту Плесна-Красносілка-Лозичне не вщухали бої. Закріпившись на цій лінії фронту, війська перейшли до знищення німецького гарнізону, який опинився в оточенні. Суттєву допомогу в боях за Шепетівку надали 37-й та 49-й окремі дивізіони бронепоїздів. Вони, маневруючи між Судилковим і Травлином, вели активний вогонь по цілях противника у районі Шепетівки. Як тільки війська замкнули кільце оточення Шепетівки, командир взводу 1-ї танкової роти 1-го батальйону 13-ї танкової бригади майор О. М. Мороз першим з боку Судилкова увірвався на станцію Шепетівка – Подільська, де знищили німецьку гармату. Розвернувшись, він по вулиці Леніна(нині вулиця Валі Котика) вивів свій танк до районної лікарні. Там його атакували німці у кількості 3 танків і 100 солдатів піхоти. Під час бою танкісти підбили 2 німецьких танки і знищили до 50 піхотинців, але під час бою було підбито й танк Мороза. Сам О. Мороз був поранений, а водій В. Болеуновський загинув. У цей же час в бій вводиться 12-а танкова бригада, яка увійшла в Шепетівку з північної околиці. На південну околицю міста першими увірвалась стрілецька рота 1033-го полку 280-ї стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу капітана І.К. Хахеріна. Із заходу в Шепетівку увійшли підрозділи 496-го полку 148-ї стрілецької дивізії. У Шепетівці розгорнулись жорстокі бої за кожну вулицю, за кожен будинок. Бійці та командири проявили велику мужність і героїзм. У цих боях відзначились танкові екіпажі О.М. Пікалова, І.П. Фролова, гвардії лейтенанта Нікітіна, Б.К. Кошечкіна, І.Л Новосельцева, підрозділ самохідних гармат лейтенанта Г.В. Танцорова. Також відзначився екіпаж командира взводу 2-го танкового батальйону 56-ї танкової бригади у складі гвардії старшого лейтенанта Підопригори, гвардії старшого сержанта Смирнова, гвардії сержанта Терентьєва, гвардія рядового Почеткова. Його танк під час бою на площі по вулиці Судилківській, навпроти друкарні, було підбито і він спалахнув. Але екіпаж не покинув танк і продовжував бій. Танкісти знищили самохідну установку німців, розбили дві протитанкові гармати з обслугою, два кулеметних гнізда. За цей подвиг Підопригору було нагороджено орденом Леніна, Смирнова і Почеткова – орденами Червоної Зірки, а Терентьєва – орденом Червоного Прапора. У боях за Шепетівку відзначились роти 496-го стрілецького полку під командуванням старшого лейтенанта Костюченка та лейтенанта Єгорочкіна. Бої у місті точились уже третю годину. Німці займали вигідні рубежі й безперервно підкидали підкріплення. Роті лейтенанта Єгорочкіна було поставлено завдання вибити німців з вигідного рубежу і забезпечити просування підрозділів полку вперед. Рота умілим маневром обійшла триповерхові будинки на території військового містечка в центрі міста, у яких засіло до 100 німецьких автоматників, і рішучим штурмом вибила німців з будинків, знищивши при цьому близько 20 солдатів. Під час цієї атаки смертю героя загинув лейтенант Єгорочкін. Після дводенних боїв 11 лютого 1944 року Шепетівка була повністю визволена від фашистських загарбників. В цей день Москва салютувала військам, що звільнили Шепетівку, 12 артилерійськими залпами із 124 гармат. Однак німці не змирилися із втратою важливого стратегічного пункту і готували контрудар з метою захоплення Шепетівки. Проте війська 60-ї армії разом з 4-м танковим корпусом стійко утримували місто і підступи до нього. Північно-західну околицю обороняли 13-а танкова бригада і 148-а стрілецька дивізія, західну – 148-а стрілецька дивізія, південно-західну – 280-а стрілецька дивізія. Особливо запеклі бої точились з 12 по 18 лютого на ділянці фронту Плесна-Городище. Проте підрозділи 280-ї та 148-ї стрілецьких дивізій, 12-ї, 13-ї, 14-ї танкових бригад відбили усі атаки німців, завдавши їм значних втрат. Втрати були і у підрозділах Червоної Армії. Особливо тяжких втрат зазнала 288-а, 252-а та 245-а армійські штрафні роти. На жаль, 18 лютого в бою смертю хоробрих загинув командир 14-ї танкової бригади Веніамін Андрійович Петров. Двадцять другого лютого 1944 року в Шепетівку прибув командуючий Першим Українським фронтом Г.К. Жуков і вручив бойові нагороди бійцям, які відзначилися у боях за місто. Наступного дня на станцію Шепетівка прибув командуючий бронетанковими і механізованими військами 60-ї армії гвардії полковник Романов, який вручив бойовий Червоний Прапор та орден Червоної Зірки командиру броне площадки бронепоїзда «Патріот» старшому лейтенанту М.М. Журавльову і сержанту А.А Бондарю. Двадцятьом військовим частинам було присвоєно звання «Шепетівські». Серед них 12-а, 13-а, 14-а, 56-а танкові бригади, які найбільше відзначилися у боях за Шепетівку. Нині стоїть в місті на гранітному п’єдесталі броньова машина Т-34 – як символ шани і любові до воїнів-визволителів, як пам'ять про їх звитяги на шепетівській землі. На цьому закінчився перший етап визволення Шепетівщини від німецьких загарбників. Війська 60-ї армії продовжували вести оборонні бої біля Шепетівки і готуватися до Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції. Підсумовуючи, можна сказати, що майже місячний бій за місто Шепетівку був дуже важким та кровопролитним. Лише на вулицях міста ворог залишив 3180 трупів солдатів та офіцерів, було підбито 47 танків, в тому числі 12 самохідних гармат, захоплено 67 гармат, 83 міномети, 140 кулеметів. Але й радянські війська понесли великі втрати у цих боях. У чотирьох братських могилах сьогодні покоїться 1713 воїнів – визволителів. Своїм життям вони наблизили світлий день визволення Шепетівки. Низький їм уклін! На жаль, сьогодні все менше залишається ветеранів – визволителів на Шепетівщині. Для них Велика Вітчизняна війна – це не історія, а подія, яка була, є і буде довіку болючою, незгойною раною. А ми завжди пам’ятатимемо, якою дорогою ціною наближався день визволення нашого рідного міста.